| ОСІНЬ |
|
Висне небо синє, Синє, та не те; Світе, та не гріє Сонце золоте. Оголилось поле Од серпа й коси; Ніде приліпитись Крапельці роси. Темная діброва Стихла і мовчить; Листя пожовтіле З дерева летить. Хоч би де замріла Квіточка одна; Тільки й червоніє, Що горобина. Здалека під небом, В вирій летючи, Голосно курличуть Журавлів ключі. Все, що зеленіло, В’яне й умира; Умира безслідно,— Та воно й пора! Квітці хоч і осінь, Так і літо є; Людям же й без літа Осінь настає. Жалко не того, що Смерть собі бере Знівечене роком Хворе та старе; А того, що й мічну Силу і красу Ломе, як билину, Суше, як росу. |
| 1881 |