| ПОКИНУТИЙ ХУТІР |
|
Он хутір той у балці під горою, Що ще колись дитиною малою Його я знав. Тоді ще темний бір Нерушимий стояв; а панський двір, Як килим той, коло хоромів слався І, ввесь в квітках, здавалось, аж сміявся. Ніде кінця не бачилось ланам, Од жовтих скирд ломило землю там; На вільний степ, як хмара з-поза хмари, Без ліку йшло овечої отари І рибою кишів холодний став; Високий млин на ньому аж стогнав; Невидимо бджоли тії гуділо, На вигоні од птиці тільки мріло: В дворі комор — як вулиці було; Зерна туди зсипалось, аж гуло... А понад всім блакитне небо слалось І сонце йшло та хутору сміялось... Здавалося, що тільки рай святий Колись стояв шанований такий! Але годи пливли собі, як хвилі, Щоб все в одній збиратися могилі, А з ними й все, що тільки не жило, Кудись пливло, усе собі пливло... Старі пани, котрі худобу дбали, Уже давно по трунах спочивали; А молоді із хутора кудись По світові далеко розбрелись. Тоді його здоліла інша сила: Найперше бір сокира повалила; Потім посхли рожевії квітки І вкрили двір бур’ян та будяки; Ті, що були нелічені, отари Погнав чабан із степу на базари; Без призору заплинув мулом став; Підгнивший млин молоти перестав; Бджола в ліси далеко залетіла, І птиця більш по вигону не мріла; В коморах тих, що гнулись од зерна, Нема дверей, ні стелі, ні вікна... А небо теж, все висне, не двигнеться І сонце йде та хутору сміється!.. |
| 1881 |