| СУБОТИ СВ. ДМИТРА |
| В. П. Горленку |
|
Був день осінній. Сіра мла Габою землю одягла, І сіяв дощ. Ішла пора Перед суботами Дмитра. А й досі наш веселий край Шанує щиро той звичай, З котрим ще прадіди жили Й нащадкам в рід передали, Щоб в ті суботи поминать, Кого нам приязно згадать. І, взявши карту, щоб на їй Писать споминник дорогий, Я в думці враз перелетів Ряди похованих годів. Як в темну ніч в таємнім сні, Тоді побачилось мені, Що з щиро коханих могил Встають ряди безсмертних сил, І безборонно ті ряди Ідуть — невідомо куди... Он ветхі деньми. В очах їх, Колись блискучих і живих, Утома, горе і годи Зробили буріння сліди. Надій в їх серці не живе, Ніщо їх далі не зове, Ніщо не кличе їх назад,— Недбало йде одживших ряд... О, пом’яни, мій Боже, їх У житлах праведних Твоїх! Дивлюсь: в красі і мочі літ, Як в день весняний первоцвіт, На зорях щастя, зорях сил Встають юнаки із могил. В їх чистих душах теплинь мрій, В їх очах світе блиск надій; Вони минулим не живуть, Вони чогось від долі ждуть; На те й уваги їм нема, Що їм дорогу перейма Нещадно смерті грізна тінь І жде в землі холодна тлінь. О, пом’яни, мій Боже, їх У житлах праведних Твоїх!.. І знову падають важкі На землю з пишних трун кришки,— Встають з їх лади. О, не там, Цариці світа, жити б вам! Чарівні, постаттю гінкі; На чолах мармурних вінки; Біліш од мату білих шат На рам’ях їх прозірний мат. Я бачу іскри їх очей, Я чую голос їх речей; Я пам’ятаю грізний час, Як їх останній погляд гас; Як не хотілось кидать їм, Тоді безсумно-молодим, Те, що любилось на землі Й чого нема в могильній млі... О, звесели, мій Боже, їх У житлах праведних Твоїх! І тих, хто тут без смути жив, І тих, хто страждав і терпів, І хто був грішний, хто святий,— Їх дії милостю покрий! |
| (1893) |