Повія

ПОВІЯ

Мене на розпусту недоля турнула,
Як мати злочинна неждане дитя;
Дивітесь, як сміло, як злісно пірнула
Вона моє щастя в розпутне життя.

Засни ж, моє серце! З-за чорної хмари
Зрадливого щастя так палко не клич!
Хіба випадково гріховнії чари
Його нагадають в розгульную ніч.

Хіба випадково кохання продажне
Натрапить в розгулі бруднім шинковім
На серце велике, на серце одважне,
Що б’ється незмінно чуттям огневим.

Воно затріпоче, коли розгадає
Продажню вакханку в терновім вінку,
Що так невимовно, так палко страждає
Душею і тілом в розгульнім шинку!

Та серце згадає Святу Магдалину,
Що сміло пішла за Пророком Святим,
І в тую же мить і в тую ж хвилину
Воно загориться стражданням моїм.

О Боже великий, як нудно, як темно!
Зів’яли надії мої навесні...
Дивітесь, як гине в розгулі даремно —
Сестра, і дружина, і мати в мені!

1909