Біла Панна

БІЛА ПАННА

Полями журними, як сни,
Блукає, лине Біла Панна —
Моя печаль неподоланна
В безмежжі зим і чужини,
Моя солодкая, кохана Омана...

Полями журними — на Схід —
Його вчуває тужні зови...
Та груди, повнії любові,
З розгону б’ють в гірський граніт,
І сніжно-білії покрови —
У крові...

Кудою йти?.. Нема доріг:
Вперед — граніт, назад — могила...
В знемозі впали білі крила...
Вкриває землю білий сніг,
А плаче... плаче Панна Біла...—
Несила!

ІІ

На білій покрив сонних піль
Лягли таємні ночі тіні...
Мої жалі, гризоти, біль,
Як пісню скорбну, заметіль
Несе у безвісті пустині.

Вона глуха, вона німа:
Гукай, кричи, співай до рана —
Усе дарма, усе дарма —
Не озоветься біла тьма...
І знов вертає Біла Панна...

ІІІ

І мариться: на все життя
Пославсь покрив холодний, мертвий:
В просторах білих — безпуття,
І не палають щедрі жертви...

Ні дум, ні руху, ні бажань,
Ні навіть звичного чекання:
Погасла мрій червона грань,
Умерла радість сподівання.

Надія вмерла, вмер і жаль,
Не ятриться глибока рана,
Зо мною лиш моя печаль —
Ти, незрадлива Біла Панна.

ІV

Дивлюсь в віконце — поле біле.
На обрії десь — пасмо гір
Стріває збайдужілий зір —
І стогне серце заніміле...

Не бийсь, серденько, поле біле.
На обрію десь — пасмо гір
Стріває збайдужілий зір —
І стогне серце заніміле...

Не бийся, серденько,— чого ти?
Твій біль я в пісню переллю...
Кому ж повім печаль мою?
Кому повім свої скорботи?..

Зима... Пустиня... Самотина...
Коли б не ти, то... й забуття.
Лиш ти співаєш про життя,
О Біла Панно! ти єдина...

Коли в злигоднях на чужині
Тебе усе ж таки зберіг,—
Ніхто не скаже: й цей поліг...
Коли й скінчу, то — на Вкраїні.

Ужгород, 23.І. 1929