| * * * |
|
На Підгір’ю села невеселі Простяглися долом-долинами, Мов край шляху на твердій постелі Сплять старці, обвішані торбами. Понад річку верби головаті Довгі віти в воду похиляють; Журавель поскрипує при хаті, Босі діти по двору гуляють. З-поміж верб, та груш, та яворини Чорні стріхи глипають, нагнувшись, Мохом вкриті, корчами калини, Мов на вітер ті сичі, надувшись. Похилились смерекові стіни, Там і сям стемпльовані дрючками, Мов каліки, ждуть собі заміни, Щоб спочить розбитими кістками. Сліпуваті та тісні віконця В старосвітських засувах ще ходять. Чи лякаються ясного сонця Ті, що вік свій в тих хатах проводять? Не видати комина на хаті; Вранці дим всю хату заповняє, З стріхи буха, в’ється по загаті, Хапле очі, сльози витискає. В хаті піч трохи не впівкімнати З запічком і припічком із глини, Вічно тепла — то жолудок хати, Величезний, як живіт дитини. Хліб і страва — тут найстарша справа, Ціль всіх змагань, замислів, турботи, Мов родивсь цей люд лиш для роботи, А на хліб вся праця йде кровава. Ліжко ґазди — п’ять дошок незбитих, Сніп соломи і верета зрібна; Тепла піч є для дітей невкритих, А для старших постіль непотрібна. Слуги в стайні сплять — їх коні гріють, А дівки на лаві, на запічку; Про вигоду й думати не сміють, Щоб лиш крижі випрямить за нічку. І про одіж мало дбають нині: Як кожух є й чоботи пасові, Для ґаздині шнур коралів в скрині, Для дівчат хустята шалінові, Капелюхи хлопцям повстянії,— То й весь празник є на довгі літа; Буднішня одежа в хаті шита З полотна, що вироблять хатнії. На стіні розвішані довкола Дерев’яні старі богомази: Страшний Суд, Варвара і Микола, Чорні вже від диму, мов від мази.. Тільки й всього християнства в хаті,— Але є й письменства в ній познаки: Там під сволоком, завитий в шматі, Лист небесний — писаний Бог зна ким, Йосифінський наказ панщизняний, Прадідівський квит на тридцять буків, Діда скарга на ґрунтець забраний, Батьків акт ліцитаційний драний,— Ось весь спадок, що лишивсь для внуків. |
| (1894) |