| * * * |
| Глас вопіющаго во пустыни. |
|
Було се три дні перед моїм шлюбом. У чистім полі я пшеницю жав. Був південь. Я спочити сів під дубом, В душі ж мов світляний алмаз дрижав. І враз почув я голос невимовний, Той голос, що його лиш серце зна, Для вуха тихий, але сили повний, Що душу розворушує до дна. «Ще поки ти почався в лоні мами, Я знав тебе; заким явивсь ти в світ, Я призначив тебе перед царями Й народами нести мій заповіт». І мовив я: «О Пане, глянь на мене! Простак убогий, молоде хлоп’я! Хто стане слово слухати невчене? Кого наверну, розворушу я?» І мовив голос: «Від отсеї хвилі Ти мій. Про все, чим досі був — забудь! Усе покинь, вір тільки моїй силі, Мої слова нехай тебе ведуть. А що сумнився ти в мойому слові, Так знай: нікого не навернеш ти; Мов стріли б’ються о щити стальові, Так твій глагол о серць людських щити. На вітер будеш мій глагол метати, Проповідати будеш ти глухим; Де станеш ти, ніхто не схоче стати, Що похвалиш, всім видасться лихим». І мовив я: «О Господи, я грішний! Чи щоб спокутувать всіх вин вагу, Ти на сей труд важкий і безуспішний В сій хвилі кличеш свойого слугу?» І мовив голос: «Не тобі се знати! Не за провини я призвав тебе, Не безуспішно будеш працювати, А серце в тобі я скріплю слабе. Твоїми говоритиму устами До всіх народів і до всіх віків, Твоїми я тернистими стежками Вестиму своїх вибраних борців. Тобою я навчу їх відрікаться Життя і світа для високих дум, Сучасних нужд, погорди не лякаться, У світлу ціль зостріливши весь ум. Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся І вложу в них своїх глаголів жар. І наострю твій слух, щоб, як озвуся, Ти чув мій голос, наче грім із хмар». Я ниць упав. «О, чую, Пане, чую!» І серп я кинув, і пшеничний стіг, І батьків дім, невісту молодую, І відтоді не бачив більше їх. |
| (1902) |