Верховинець

ВЕРХОВИНЕЦЬ

Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри вод плине ту час,
Свобідно, шумно, весело.

З верха на верх, а з бору в бір
З легкою в серці думкою,
В чересі кріс, в руках топір,
Буяє легінь тобою.

Ей що ми там Поділля край!
Нам полонина Поділля,
А бори — степ, ялиця — май,
А звіра голос — весілля!

Не вабить нас баришів лесть,
Коби лиш порох та цівка,
У Бога світ, у людей честь,
Та овець турма, сопівка.

Та коби пирс хребет із вод
І медвідь шибнув лісами,
Завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув скалами:

То ми то час, то ми то піснь,
Молодче, ну же в розтвори!
Овечці сплав з кучерей пліснь
І далі, далі на гори!

Літом цілим, би ніч, би день,
Хлопці гуляють там наші;
Свобідна там вода, огень,
Довольно ліса і паші.

Там пан не клав ланцюгом меж,
Ворог не станув стопою;
Буйная там землі одеж,
Плекана пісней росою.

Там то бринить тромбети звук,
Щебече любо сопівка;
А як звіря завиє гук,
В челюсті плюне му цівка.

(1853)