| * * * |
|
Моє сяйво погасло навіки, одцвіли всі хвилини і дні. Скоро, скоро під регіт і крики догорю я на власнім огні. Тишина. Ні зітхання, ні руху. Не залить мені муки вином. Тільки ворон погрозливо й глухо закричав за холодним вікном. Од очей, мов огонь, простяглося моє горе в пустелю німу. Золоте і пахуче волосся я в долоні уже не візьму. Я — мов сон. І навколо нікого. Ні обличчя, ні крику із тьми. Тільки місяць осріблені роги показав із-за муру на мить. Подививсь і розтаяв туманно, нагадав про далеке село. І проміння на дуло нагана, як вино золоте, потекло. Я пригадую ніч розставання. Це було за огнями села. Ти дивилась на мене востаннє, одірватись ніяк не могла. Темний вітер сміявся над нами, нахилялися віти німі. Ти плече м’ні змочила сльозами і з риданням пропала у тьмі. Тишина, і навколо — нікого. Ні дихання, ні руху не чуть. Наче вийшов я сам на дорогу і не знаю, куди повернуть. Пригадав я під зоряним небом безпощадної пристрасті яд... Я б давно повернувся до тебе, та не можна вернутись назад. Од очей, як огонь, моє горе — уявляю твій образ крізь дим. Не дивися на мене з докором: я не винний, кохана, ні в чім. В моїм серці печаль і знемога все життя обернули на муть. Ти до мене любила другого, і не в силі я цього забуть. Тишина. Ні дихання, ні руху. Не залить мені муки вином. Знову ворон призовно і глухо закричав за холодним вікном. Ну, прощай, моя Нальо, я п’яний. Я іду у далекі краї. Поцілунок останній нагана нагадає про губи твої. |
| (1926) |