ГАННА |
Вже налетіли хвилі,— співай, співай, співай!.. Бо стримати не в силі, що ллється через край. Іду такий щасливий, полями я іду. Чи скоро на заливи я — кораблями дум? Чи скоро на заливи — залізний човен мій?.. Іду такий щасливий і сам собі чужий. Дивлюся ніби збоку, згори на себе я. І мружить каре око любовниця моя. її наймення Ганна мені таке ясне. Бо любить океанно вона мене, мене. Чому став і глянув я шалено і чому любовниця моя стала синя-синя, аж зелена, і на схід не дивиться ніяк?.. А на сході хмарами — загони... Хто вони?.. Куди і відкіля?.. Там команда, батареї, коні, там комусь жаліється земля... Попереду — на коні гнідому, ближче став — на білому коні... Темні губи скривлені знайомо, юні губи скривлено на гнів. «Чому ти,— звернувся він до Ганни,— чому ти не з нами, а за ним?» І, як небо синє і кохане, кинув зір на неї з вишини. Це ж вона вуздечку цілувала, це ж її на стремені рука... ...Обгорнуло груди снігом талим, голова порожня і дзвінка... Ой дзвени, дзвени, дзвени думками ти, моя проклятая любов, молодими, ніжними ногами заміси на глину мою кров... Щоб не знав, не думав я нічого, щоб усе, в що вірилось, забуть і піти самотньо юним йогом, як колись, у невідому путь. Знаю, знаю — я її зустріну, та нічого більше не скажу. А вона згадає цю хвилину, що між нами провела межу, і до мене кине, мов лілеї, бліді руки в блідому бреду... Тільки гляну, засміюсь над нею і спокійно мимо я пройду. |
(1924) |