| ВІКНА |
| І. Дніпровському |
|
Кінь око скажене криваво примружив,— ударом трамвая хребет перебило... Трамвай — на хвилину... і знову: за діло — він далі летить, невблаганно байдужий. Хто чув, як кричать і ридають колеса, коли переїдуть горлянку чи ногу?.. Так кінь одинокий харчанням і плеском кричав невимовне до кінського бога. В калюжі вишневій, густій од морозу, лягали, зникали граційно сніжинки... Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози... І от біля нього спинилася жінка. Струнка і тривожна, в зеленім шоломі,— од жалю рукою — з кобури нагана: в заплакані очі — залізо і пломінь... А в небі сніжинки хиталися п’яно... А в небі зоря розліпила плакати, а мимо — з піснями колони з вокзалу... Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати, як теплу калюжу собака лизала. |
| 1924 |