Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | В.Симоненко |
ПІЧ |
Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар. Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини, І чекають покірно черги Засмаглілі горшки й чавуни. З тітки полум’я сон злизало, Тітка гладить рукою глек, Теплий ватяник зав’язала На застуджений свій поперек. Біга тітка із кухні в сіни, З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров. Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить у світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ! Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь, Сажа в’їлася чорним глумом У пелюстки її долонь. Біля печі вона, мов бранець, Слугувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум’янець Чистоті смачних паляниць... Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа. |
28.01.1962 |