| КОЗАК |
|
Не стаями ворон літає в полях, Не хліб сарана витинає, Не дикий татарин, не зрадливий лях, Не ворог москаль набігає; То турок, то нехрист з-за моря летить І коней в Дунаї купає: Йде в город — в чумі мов весь город лежить, Селом — і село западає. Він хоче весь світ під коліно зломить, Побить, потопить у Дунаї... Нехай лиш виводить на поле шайки, Поміряємсь силами в полі! Уже ж не без Бога христьянські полки І вільний козак не без долі. Широкую гриву на вітер пускай, Неси мене, коню, за бистрий Дунай! Неси мене, коню, — заграй під сідлом, За мною ніхто не жаліє. Ніхто не заплаче, ніхто з козаком Туги по степу не розсіє. Чужий мені край свій, чужий мені світ, За мною сім’я не заниє — Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт, Голодний, як рідний, завиє! За море, за море — вітри спережай, Неси мене, коню, за синій Дунай! Не треба на полі вожатого нам; Вожатий нам — звізди; за мною Товариші — хмари; а буйним вітрам Дорогу дамо за собою. За синій Дунай — по степах розгуляй; Нам поле трави не закриє... Постіль мені буде — широкі поля; А чорная хмара покриє... Умиюсь дощами; утрусь — чапраком; А вичеше — терен колючий, А висушить — сонце; в спеку під дубком Напоїть рівчак говорючий... Не ніживсь я зроду у ненькі колін, В постелі впівдня не валявся, Мене не лякали ні буря, ні грім, З баталії в ліс не ховався. В татарина коней в полях віднімав, Як пух — розвівалися ляхи; Я забраним сідлом коня убирав В їх сідла, в їх китиці, бляхи... Під турка, мій коню, — і время не гай — Неси, де глибокий розлився Дунай! Не гай мене, коню, бо турок не жде, Бо турок все палить, плюндрує; Там слід вигоряє, де з ордами йде, — Він дума, що світ завоює. Розсію, розвію я сам ворогів, В Дунайській їх витоплю хвилі, А сам відпочину посеред степів, З конем на високій могилі... А може поляжу й сам серед степів З тобою, ти, вірний мій коню? Широким я тілом згодую орлів, А кровію моря доповню; Курчавим я чубом поля застелю, Дам збрую я краю чужому; А білії кості в свій край відішлю — Дунай їх занесе додому. Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край! Неси мене, коню, за бистрий Дунай! |
| (1831) |