| * * * |
|
І вийшов на поле, а поле – мертве... Тільки на обрії трьохрукий млин... Від серця б щирого слова віддерти – Такий натомлений! Один! Один... І впав навколішки, і плакав ревно... І чув, як лагідно ростуть жита... І болем спокою себе упевнив: Криваво зрошена, зросте мета! – О часе велетнів! Прости утому Мені, найменшому з твоїх синів! І, невідомому в світах нікому, Мені день радісний яснів... Яснів... – Дозволь, натомлений край поля згину! І на обніжкові простерся ниць. І ніби поле все житами: – Сину, І біль натомлених — майбутня міць! |
| 1926 |