| ГАННІБАЛ В ІТАЛІЇ |
|
І Він покотився з опалених гір, Важка лавина тіл людських і зброї, Етрурії і Ляції простір Роздерти боєвих слонів сурмою. І Требія. І Канни. І ганьба Двох консулів перед лицем полону. І кожний раз з Великого Горба Нервовий марш нового леґіону. І скрута знову. Завтра, чи тепер Кінець, що наближається без стриму... Здавалося, у попелі умер, Погас вже гарячковий огник Риму. Та клали новобранець і едил На кожний шлях, що Він по ньому рушив, Щити-списи, важке залізо тіл І крицеві холодні леза-душі. Він спотикався, ранився об них, І кров гаряча, як піски пустелі, На горду землю в корчах кам’яних Прорвалася, мов струмені веселі. Тоді стара вовчиця язиком Прибігла облизати чорний камінь. Постояла, оглянулась кругом І назирці побігла за полками. II Ось раптом похід скоршає помалий, Зітхають груди, попускають жили. Це наші леґіони, Ганнібале, Незримі Альпи ззаду залишили! Спадає схил нестримано і круто. Не місце ласці і не місце скарзі! І б’є холодний град жорстоко-люто Сріблом і міддю плодоносний Тарзіс. Важкі триреми — ворога потала — Міцні борти, просмолені вітрила, Як кволо ви в блакиті потопали, Як чадно серед темряви горіли. Як кидалась ти на списи і луки, Пунійська Львице, яросте Ваала. Від буряного гніву до розпуки І від розпуки до нового шалу. Хай Мардука огонь палає досі — Розслаблені розкошами коліна. Жіночі перса і туге волосся Тебе вже не врятують, Картаґіно! Далеке місто на узгір’ях синіх, Де линуть хмари і вітри північні, Тебе приносить жертвою пустині І здобуває нагороду — Вічність. |