| * * * | ||
| ||
|
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла, Янтареві зіниці серни, що не бачили крови, І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих. Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий. В нього рівно всього: горя й радости, праці й забави. Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези, Його срібні жита вже у копах стоять попілавих. Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спинаються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хороба, І жінки безсоромні, немов од напою міцного. А земля — не земля, тільки цегла руда і рапава. І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці, Коли плинуть по них, пропливають бундючне, як пави, Куті щирою міддю важкі бойові колісниці. Коло мертвих джерел, по зів’ялих скелястих вертепах Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони. Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним. Віку бронзи — це ти, це твоє ненасичене сонце Нерухомо повисло, мутне, над сухими борами І бренить, і гуде, і гуде... І здається, що сон це, І здається, що захід — це паща нелюдської брами. Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі, Але надять ненатло майбутнього люті ворота. Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі І поволі тонути в потворних іржавих болотах. І співати про зміїв і львів, і горіння одваги, Про нечуваний скарб,у почварній печері укритий, І, збираючись в грізні жорстокі і хижі ватаги, Брати приступом замки чи їх до кінця боронити. Проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку, У змаганні зі світом, у бої з самими собою Нам дано відрізнити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя. Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча, Сталь нової доби, що завершує коло одвічне, Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі, Взори того, що красне, і того, що світло-величне. Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна. Золоте — насвітанні,заднявітряного — срібляне. Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах. І застигне залізо — вночі, у холодних туманах. Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це. Дня, і місяця, й року чотири пори, а на ґльобі — В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце І для нього судився довічний, почвірний колобіг. |
||