РОЗМОВА З МОГИЛОЮ |
От ниви і ниви, колишні степи, маленькі ліски і могили, над нивами місяць, як мідний п’ятак, і вітер гуляє щосили. Вітайте, козацькі могили мої, покриті буйною травою! З вітрами балакали ви вже не раз, балакайте ж раз і зо мною! Яка там розмова з вітрами у вас! Вітри — то степові поети! А я, як почую, що скажете ви, то дам се у наші газети. Що знаєте ви про козацькі часи і вольну колись Україну? Що криєте в собі — та й чи проживем ми нинішню нашу руїну? Ніч тиха; я чую, як вітер гуде і гомін несе від могили: «На, маєш! і сему також говори, що ми на степах пережили! Що криється в нас, то найліпше тобі старий Антонович розкаже, що ж бачим сьогодні, то ти й не питай: що ще не лягло, то поляже... Ціла Україна й сьогодні така, як здавна була, романтична: за снігом торішнім зітхає тихцем,— до діла ж ніраз не практична. Отут біля мене вкраїнець живе, сердега такий, а плаксивий! Зовсім уже звівся на бабу стару новітній козак задумчивий, Страх любить могили, сідає на них, співає стихенька і плаче: «Де ділася люба Вкраїна моя? Де дівся ти, славний козаче?..» Із корчика заяць смикне, а співак зриваєсь, тремтить на нім шкура, чимскорше втікає з могили домів,— така-то «козацька» натура... Мене поросли будяки і корчі, хоч я би родила й пшеницю, а він лиш співає: «Вкраїно моя!» — і всяку таку небилицю... Ех! так надоїли мені вже оті потомки старих запорожців! У них тілько вуса старих козаків, а вдача старих носорожців. Не вірять нікому, не вірять собі, не вірять в будучність народу; боронять язиком народне добро, а дбають про власну вигоду. Заржавіли гострі козацькі шаблі, мушкети давно вже без курків, а серце козацьке боїться тепер і заяця, а не то турків... Ну, годі! Вже більше тобі не повім, лиш голову пусто морочиш; я змерзла і спати мені вже пора, а ти собі їдь, куди хочеш...» Замовкла могила, і вітер затих, я ліг у вагоні на лаві і думки роздумував кілька годин о давніх могилах і славі. Ото завелися могили тепер! Перекупка се, не могила! Нехай же їй редька, і хрін, і полин за все те, що наговорила!.. |