| В ДОРОЗІ |
|
Лежу у вагоні — так жалко мені! Бажання старі заніміли, а мрії рожеві вікном утекли і в Австрію знов відлетіли. Лежу я і поклик складаю грімкий, щоб тугу і жаль побороти: «Вставайте, брати українські, зі сну, умийтесь і вйо! до роботи!» Зложив і подер і з вітрами пустив, шкода вже і вірші складати; вже поклики пишемо довгі літа, а користі з них не видати. Тут кождий поет страх воює пером і поклик пише та й пише — а на Україні, над синім Дніпром, все тихше, і тихше, і тихше... Ах, Боже, така мене туга взяла — і спати, й сидіти не годен; насилу в Козятин доїхав якось, розбитий, сумний і — голоден... Так гірко на світі і тяжко мені в дорозі по ночі безсонній; давайте напитись, най тугу свою утоплю в горівці казьонній! Ов, що за горівка! Вода, не вода — ні, брате, волиш не дурити! Піди на науку до наших панів — ті вміють горівку курити! Від неї в очах аж огонь миготить, від неї кладешся під плотом, від неї згорділи всі польські пани і люд обкидали болотом. У списі потрав — о потіхо моя! — там борщ стоїть «малоросійський»... Давайте! се ж борщ українських братів, а я українець австрійський! От чудо! се перша українська річ, яку довелось зустрічати: вкраїнців не видко, а борщ їх їдять — ну, треба й мені скоштувати... Ах, борщ український, преславний, смачний, аж очі сміються понурі: тут борщ, і капуста, і м’ясо — і все, ціле українське potpourri. І їж, не наїшся — невиданий борщ! А все українська то штука! Аж серце радіє і никне нараз все патріотична розпука... Хвала, Україно, тобі за твій борщ! За нього спасибі всяк скаже, як тільки у тебе єго всі їдять, то слава твоя не поляже... |