| ЧОЛОМ ДОЗЕМНІЙ МОЇЙ ЖЕ ТАКИ ЗНАНІЙ |
|
Я знав тебе маленькою, різвою І буде вже тому з півсотні літ. Ми бачили багацько див з тобою, Ми бачили і знали добре світ, Боролись ми не раз, не два з судьбою, І в боротьбі осипався наш цвіт. Од світу ми прегордого відбились, Та в старощах ще краще полюбились. Скажи, коли б вернувсь ізнов той день, Як бачились уперве ми з тобою. Чи знов би ти співала тих пісень, Що по світах летять було за мною? Чи знов би ти, зачувши "дзень-дзелень", На мурозі лягала головою І слухала музику тих копит, Що до твоїх несли мене воріт? О! Знаю, що коли б єси із раю, Конця й вінця усіх земних розлук, Почула, що доріженьку верстаю До тебе крізь дими пекельних мук, І серденьком на силах знемагаю, І падає знеможений мій дух,— Позичила б ти крил у серафима І ринулась к мені світ за очима. І в морок зла зі світу чистоти Метнулась би одним одна душею... Перемогла б нечисту силу ти Пречистою потугою своєю — І в парі, ми в чудовні висоти Знялись би знов понад життя грязею, І після всіх тривог і завірюх Були б один блаженно тихий дух. |
| (1893) |