Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | Л.Костенко |
* * * |
Виходжу в сад, він чорний і худий, йому вже ані яблучко не сниться. Шовковий шум танечної ходи йому на згадку залишає осінь. В цьому саду я виросла, і він мене впізнав, хоч довго придивлявся. В круговороті нефатальних змін він був старий і ще раз обновлявся. І він спитав: — Чого ти не прийшла у іншу пору, в час мого цвітіння? А я сказала: — Ти мені один о цій порі, об іншій і довіку. І я прийшла не струшувать ренклод і не робить з плодів твоїх набутку. Чужі приходять в час твоїх щедрот, а я прийшла у час твойого смутку. Оце і є усі мої права. Уже й зникало сонце за горбами — сад шепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова... |