Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | Л.Костенко |
СТАРИЙ ГОДИННИКАР |
Ще пароплавчики чаділи,наче праски, ще ми шукали крем’яхи в піску, — на пограниччі дійсності і казки стояв той дім за хмарами бузку. Там жив дідок, що схожий був на графа, в краватці чорній, не як всі діди. В трельяжі віддзеркалена карафа була як сон криничної води. Усмішкою дитячої фортуни було для нас потрапити в той дім. Там все було блискуче і латунне, і лампу там залишив Алладін. А той старий, достоту Каліостро, щось прецизійне маючі в руці, дивився в шкельце, наче кібець, гостро і поціляв у гвинтики й зубці. Навколо нього час лежав навалом. Співали птиці в шибку із куща. А він, старий, сидів як за штурвалом — в руках крутив манюньке коліща. Куди він плив? Немов стояче озеро, у сутінках поблискував трельяж. Всі механізми цокали загрозливо, і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!" А він крутив малесенькі штурвали, і плив, і плив... З якої далини? Його дитинство в рамочках овальних дивилося на нього зі стіни. Крихкий комод вивірчувала шашіль. З куточка сяяв срібний образок. Його душили спогади і кашель, і навіть той за вікнами бузок. У мерехтінні маятників мідних, коли гуділа басова струна, над мурашинням циферок термітних він був — як тінь старого чаклуна. Він лікував годиннички куповані. Час зупинявся, цокав і кульгав. Вночі нам сходив маятник уповні, а він тихенько гирку підтягав. |