| * * * |
|
Власні смутки, власні болі В пісню переллю І розвію ген по полі Думоньку мою. Там вітрець її посіє В полі золотім І квітки дрібні обвіє Гореньком моїм. І квіткам дрібненьким скаже Думонька моя, Як я плачу, сльози трачу, Як сумую я... З золотими колосками Розмовлятиме, Не словами, а слізками Вповідатиме, Що немає в мене долі, Ні надій нема, Що на моїм довгім полі Холод і зима, Що немає в мене втіхи, Ні ніжних квіток, Нема з чого для потіхи Заплести вінок. Муть дівчата жито жати Золотим серпком. Муть пісень моїх співати Тужним голоском. Колосочки в чистім полі Посхиляються І на мене в своїй долі Нагадаються... Як прийде сніпки в’язати Та, що я люблю, Колоски їй муть казати, Як то я терплю... Може, зронить хоч сльозинку Із своїх очей, Може, спаде на хвилинку Біль з моїх грудей. |
| 1909 - 1912 |