| * * * |
|
Старовинний цілують рояль Білі, тонко-стрункі рученята... Сивий морок зловісно насовує в хату... Серце стис невимовний, розпачливий жаль... Заридати б тепер! Заридати, Як ридає рояль... Елегійний ноктюрн завмирає У отруйнім екстазі кохання... Тихі звуки і пестять, і ранять... А байдужість солодка ляга, як гора, На безсиле думок поривання. Ах, цей вечір... Ця гра!.. |
| Чернігів, 1913 р. |