Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | Б.Грінченко |
У ЛІСІ |
Тихо проходив я лісом; зелене Листя рясне шепотіло круг мене; Грона з калини, як жар, червоніли, Квіти з трави різнобарвні гляділи; Сонячний промінь купався між їми, Роблячи листя й квітки золотими; Хмара метеликів жвавих вилася; Пісня пташина дзвеніла-лилася. В пісні тій одгуки щастя і долі,— Кращої пісні не чув я ніколи; Щастям, здавалось, тут все оповите... Серце намучене, лихом прибите, Мовби затихло, а мука і горе Наче потопли в безоднєє море, В море проміннів, як злото, блискучих, В море пісень, голосних і співучих!.. Радощі душу мені обнімали, Голову пахощі з квітів сп’яняли... І забажалось тоді мені долі, Долі пташок тих, пташиної волі, Долі, коли і гнітючі й похмурі Думи не давлять, не шарпають бурі, Долі безхмарної, долі такої — Саме як сонячний день цей ясної! І забажалось... Коли це у гаю Скрик розітнувся... Відкіль — я не знаю,— Тільки така в йому мука почулась!.. Серце у грудях мені стрепенулось... Мабуть, то пташка шуліці впіймалась, Скрикнувши так, як з життям розставалась, Може, щось інше,— не знав я нічого! Серце забилося з болю тяжкого: Знову згадалися муки і горе, З сліз та із крови згадалося море, Що розлилося без краю на світі,— Годі, у мріях про долю, радіти! Геть з цього лісу! Не тут, між квітками, Там, між людьми, що повиті сльозами, Там знайду місце і долю єдину: Долю робітника без одпочину... |
1885 |