Колись давно-давно північною добою...

* * *

Колись давно-давно північною добою
В повітрі легкому дрімаючих степів
Мене ласкав малу під стріхою сільською
Коханий, рідний спів.
Журливо лився він, і тихі й смутку повні
Лунали ті пісні в українській ночі,
Немов якісь жалі і муки невимовні
Просилися з душі...
То голос був мого зневоленого краю,
І глибоко запав у серце він мені,
І ось від тих часів спокою я не знаю
Ні вдень, ані вві сні.
Здається все мені: катують його душу,
Здається іноді: клює її орел,
І я весь спокій свій забути зараз мушу
Убогих ради сел.
А в селах зраджених пригнобленії люде
І край південний той, що сонце не вбачав,
Де зла рука панів мій рідний люд не збуде,
Щоб вічно він мовчав.
І в світлі місяця весняною добою
Душею вільною я лину до степів
І чую, мов у сні, постійно над собою
Той рабський, тихий спів...