Калина й тополя

КАЛИНА Й ТОПОЛЯ

Калинонька схилилася до подруги-тополеньки,
Шепочеться, і горнеться, і просить ласки й доленьки,
А та, струнка, здіймається,
І сяє, і всміхається,
І сонце вже стріча!
І ось її голівоньку обняло ранку золото,
І вже цілує сонечко тремтячії уста...
І, вся від щастя мліюча,
Рожева й червоніюча,
Тополя день віта!..
А бідная калинонька стоїть, немов забутая,
У білому одягнута і млою ще окутая...
І слізоньки блискучії,
І квітоньки пахучії
Усе на ній тремтять...
«Чом пишно я вдягалася, чом щастя сподівалася,
Чом не мене — тополеньку кохає ясний день?
Чом інші всі — щасливії?!
Ой доленько зрадливая,
Нещасна тільки я!..»
Заплакала калинонька, і слізоньки алмазнії,
Мов зіроньки, скотилися у травоньки мовчазнії...
А сонце — вище стануло,
І срібна мла розтанула,
Розкрилися квітки...
Калина стрепенулася: це щастя пригорнулося,
Обійми сонця ясного калину обняли...
«Оце тобі, тополенько!
Зрадлива твоя доленька:
Щаслива тепер я!..»
Тополя вмить задумалась: нащо ж вона кохалася
І, щастю тому вірячи, до сонечка всміхалася?..
І з того часу гордая,
Струнка вона здіймається,
Не вірить й не кохається
І вище всіх росте!..

1912