Відповідь

ВІДПОВІДЬ

Все життя віддала я людині одній,
А сама вже умерла навіки,
І в самотності тихій, у тиші сумній
Вже не збудиш ти серця-каліки!
Воно міцно заснуло і здавна вже спить,
Спить, у темряві сном домовини,
Більш не б’ється чуттям, не рида, не кричить,
Більш не віда журби самотини...
Воно надто химерним і чулим було,
Воно надто страждало й любило;
Його сонце навіки для нього зайшло,
І те сонце його ж і спалило!..
Ось послухай: як тихо... То — смерть навісна...
О, як страшно, як темно навколо!..
Ніби доля на світі й не квітла ясна,
Ніби зроду не мріяло чоло...
Тихо, тихо, бо серце знудьговане спить,
Сном жалоби, журбою вквітчавшись,
Воно долі благало, щоб долею жить,
Воно вмерло, її не дождавшись...

1908, падолист