Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | Х.Алчевська |
ВІДПОВІДЬ |
Все життя віддала я людині одній, А сама вже умерла навіки, І в самотності тихій, у тиші сумній Вже не збудиш ти серця-каліки! Воно міцно заснуло і здавна вже спить, Спить, у темряві сном домовини, Більш не б’ється чуттям, не рида, не кричить, Більш не віда журби самотини... Воно надто химерним і чулим було, Воно надто страждало й любило; Його сонце навіки для нього зайшло, І те сонце його ж і спалило!.. Ось послухай: як тихо... То — смерть навісна... О, як страшно, як темно навколо!.. Ніби доля на світі й не квітла ясна, Ніби зроду не мріяло чоло... Тихо, тихо, бо серце знудьговане спить, Сном жалоби, журбою вквітчавшись, Воно долі благало, щоб долею жить, Воно вмерло, її не дождавшись... |
1908, падолист |