Від упорядника | Новини | Зміст | Стежки | Подяка | О.Стефанович |
ДО «БРОДІВ» |
— «Ой, мабуть, не гаразд Учинили ми, браття. Покладем для них наше завзяття — А за що? За ту безліч образ? Що сказав би Тарас?» — «Так. Вони — вороги І серце їх — люте. Коли треба їм буде, Вони винищать нас до ноги». — «Правда. Що не кажім, Ми в руках... Тільки — ніби на кпини Оцей Лев на мундирі чужім, Оцей знак батьківщини». — «Заблизько дивитесь, брати, Тому і мовите негоже. Нехай усе для нас вороже, Ми йдем, бо мусимо іти. Ми йдем з одним із ворогів, Бо лише це дає нам зброю; Не безборонною ж стопою Стояти нам на полі бою Цих велетенських хижаків! За Україну ж цей двобій. За плодоносний наш чорнозем,— Тож як нечинними ми можем Стоять у прі цій вогневій? Ми йдем — туди. А там, в лісах Непримиримої Волині,— Вже стріли, гуки соколині, Уже ожив Базарський шлях. Кострами стало там багаття... Костри горять... Вже другий рік Багнет в один і другий бік Там обертають наші браття. Ми йдем до них. У слушний час Уміння наше, нашу зброю З’єднаєм з їхніми для бою — І сила витвориться з нас». — «Так, це лиш зав’язок. Не день ще, Ще нам, брати, не розсвіло... Ми знаємо, що німці — зло, Але й Росія — зло не менше». . . . . . . . . . . . . . . . Прадавня світить візія У далечі хмурній — І Галицька Дивізія Керує крок у бій. Вояки із Радянщини, Із Польщі, і, мабуть, Із кожної займанщини В рядах її ідуть. Йдуть юні,— саду Нації Весняний білий цвіт — Й такі, що у сімнадцятім За рідний встали рід. Прадавня світить візія Над просторами нив — І йде у бій Дивізія. ... І кличе віщий Див. . . . . . . . . . . . . . . . Не Дивізія вже,— лиш решти... Глянув хрест на них з висоти... Поможи, Білогорський Хресте, Їм ранених своїх спасти! Йдуть... Приспішено йдуть, як можуть... Був наказ: за кожну ціну Розірвати коло вороже: Проламать ворожу стіну! І стоїть, рамена залізні Розпростерши над ними, хрест, Ніби боре мряки зловісні, Ніби каже: «вмерлий — воскрес». . . . . . . . . . . . . . . . |
Міттенвальд, 1949 |