Від упорядника |  Новини |  Зміст |  Стежки |  Подяка    В.Сосюра
ВІКНА
І. Дніпровському
Кінь око скажене криваво примружив,—
ударом трамвая хребет перебило...
Трамвай — на хвилину... і знову: за діло —
він далі летить, невблаганно байдужий.

Хто чув, як кричать і ридають колеса,
коли переїдуть горлянку чи ногу?..
Так кінь одинокий харчанням і плеском
кричав невимовне до кінського бога.

В калюжі вишневій, густій од морозу,
лягали, зникали граційно сніжинки...
Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози...
І от біля нього спинилася жінка.

Струнка і тривожна, в зеленім шоломі,—
од жалю рукою — з кобури нагана:
в заплакані очі — залізо і пломінь...
А в небі сніжинки хиталися п’яно...

А в небі зоря розліпила плакати,
а мимо — з піснями колони з вокзалу...
Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати,
як теплу калюжу собака лизала.
1924