* * * |
Чи вгледжу ще свою країну, Чи, може, тут, на чужині, Взимі на вулиці загину, І дзвін не вдарить по мені. Як ніч, майбутнє непрозоре... На скелі я, навколо — море. А як я легко б полетів, Хоч і з розбитою душею, Ген-ген над рідною землею, Над сизим килимом степів. Співає степ, і все співає. В душі Еол на арфі грає. У сні угледіти б свій край І голос матері почути: «О сину, сину мій, прощай! Вже серце сповнене отрути». Упав би з криком я до ніг І все слізьми сказав, що зміг. |
13.VІІІ.1929 |