Від упорядника |  Новини |  Зміст |  Стежки |  Подяка    Ю.Липа
ЛАНЦЮГ НІЖНОСТИ
Від самих початків життя, коли пружно в колисці
Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:
Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.
А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе
Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,
Дозрієш, підеш і забудеш...
І раптом: Мій Боже,
Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки...
Це ж вантаж любови найбільший, і де ж він?
Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки
І серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає.
І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить,
І світить на тих, що минули й не чули подяки,
І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш
І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,
Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.
Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас,
Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків,
Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.